Творіння одного з моїх Я!..
Грігаш Vіктор
Хтось є на моєму ліжку…
Я знову чую цей шурхіт. Він лунає згори. Ліжко наді мною жалісно поскрипує. Хтось там є. Хтось сидить на моєму ліжку… Чекає поки я висуну з під нього лапу або щупальце, щоб схопити і з’їсти мене.
Чому це створіння не залишить мене у спокої? Навіщо приходить кожного дня? Мені страшно. Страх проникає у всі три мої серця. Але я знаю як з ним упоратись. Мама навчила мене захищатись від цих створінь.
Я зажмурюю усі свої очі і уявляю що їх не існує. Вони не тут, не можуть доторкнутись до мене. Не можуть залізти під моє ліжко. Тут темно, а вони бояться темряви. Я у безпеці під своїм ліжком. Я у безпеці під своїм ліжком. Я у безпеці….
Крик і сміх. Жахливий писклявий сміх будить мене. Ніч ще не наступила. Я ближче присуваюсь до краю ліжка. Бачу світло. Воно лякає мене і я заповзаю назад. У світлі живуть ці жахливі створіння. Чую тупіт їхніх ніг. Вони бігають навколо моєї схованки, сміються. Хочуть налякати мене. І, напевне, убити!
Я починаю стукати зубами від страху. Тільки б вони не помітили.
Під ліжко закочується мій маленький червоний м’ячик, яким я люблю гратись вночі. Вони граються моїми іграшками!!! Раптом з’являється лапа. Вона проникає у мою схованку і шукає м’яч. Лапа просто потворна – маленька, довга, рожева і закінчується п’ятьма дивними відростками, схожим на щупальця. Вони хапають повітря у пошуках м’яча. Якщо вони знайдуть мене то з’їдять. Я згадую все, що знаю про цих створінь. Мама розповідала про них. Здається їх називають людьми, або дітьми. Не можу згадати чи є у них слабкі місця. Але якщо ця лапа наблизиться я просто відсічу її своєю клешнею.
А може і не доведеться. Відростки хапають м’яч і лапа зникає.
Мені занадто страшно. Заснути я не можу. Доведеться чекати ночі, коли світло зникне і ці потвори сховаються. Вони бояться темряви, як я – світла.
Нарешті приходять сутінки. Діти зникають разом із світлом. Нарешті я можу вилізти з під ліжка. Я майже не відчуваю втоми, хоча не спав цілий день.
В темряві так затишно. У кімнаті порожньо. Жодних людей. Світло сліпить мене, а зараз його немає, тому я чітко бачу кожну свою іграшку. Ці створіння здається торкались до усього. Досі відчувається їхній огидний запах на моїх речах. Беру в руки м’яч і чую шурхіт за спиною. Обертаюсь і бачу, що хтось ховається під ковдрою на моєму ліжку.
Дитина досі тут. Вона ховається на моєму ліжку і хоче накинутись на мене. Треба негайно тікати. І я тікаю. Тихо вистрибую через прочинене вікно у чорноту ночі.
Ці огидні люди потрохи захоплюють наш світ. Тепер вони всюди понатикали дивні довгі палиці у яких нагорі щось світиться. Це світло таке страшне. У ньому напевне ховаються якісь створіння гірші за людей.
Я тікаю ще далі. Через освітлені вулиці кудись далеко. Де немає цього жахливого світла.
Знаходжу схованку під землею. Тут темно і вогко. Все як я люблю. Тут не тільки я. Вночі, тікаючи від світла і людей, сюди приходить багато чудовиськ.
– Привіт! – хором вітаються всі вони і у відповідь я махаю своїми щупальцями.
– Як у вас справи? Також від людей тікаєте?
Вони кивають. Деякі навіть двома головами одночасно
– Скоро, – каже найстарший за нас, – ми будемо вимушені сховатись тут назавжди. Люди навчились постійно утримувати світло. Вони збираються полювати на нас і знищувати.
– Чому вони таке роблять з нами? Ми ж нічого їм не зробили! – кричить хтось.
– Ми не схожі на них, – відповідає найстарший з нас, – вони бояться нас. А люди знищують все, чого бояться. Це більше не наша планета. А я ще пам’ятаю ті часи коли ми не ховались в шафах і під ліжками. Коли ми не лазили під землею. Навіть ті давні часи, коли ми не боялись світла і створінь, що живуть у ньому.
Всі замовкають. Відчуття ностальгії переповнює нас.
Підземний тунель заповнює гул. Всі розмовляють, сміються, грають ігри. Я слухаю розповідь одного з моїх друзів.
– Я уже майже не сплю. У моїй шафі стає все світліше і страшніше. Люди часто зазирають у середину і забирають речі, які раніше повісили туди.
– Ти їх бачив? Які вони? – питає ще один мій знайомий.
– Я завжди бачу тільки одного. Він маленький і рожевий. Окутаний тканинами. У нього огидні лапи і майже немає шерсті. А коли він розкриває пащеку можна побачити що у нього майже нема зубів, зате є якась довга червона зміюка, яка звивається у роті.
– А я чув що усі люди різні. Що є високі і низькі, великі і маленькі, з довгими і короткими гривами.
– Досить! – кричить наша подруга – єдина дівчина у нашій компанії. – Я не витримаю більше цих жахливих описів.
І вона йде від нас. Стає якось сумно без неї.
– СКОРО ПІДНІМЕТЬСЯ СОНЦЕ!
Крик змушує усіх на мить замовкнути. А тоді починається паніка і хаос. Усі одночасно намагаються вилізти з-під землі і втекти у свої домівки. Я також тікаю. Бачу, що дехто залишився тут. Напевне їм уже нікуди йти.
Я знаходжу свій будинок по запаху. Залажу через вікно. Відчуваю як світла стає більше. Здається щось тепле торкнулось моєї шкіри. Я швидко ховаюсь під ліжком і заплющую очі.
Я у безпеці. Я у безпеці. Я у безпеці….
Прокидаюсь, коли ніч уже змінила день. Повільно вилізаю з під ліжка. Усе зникло. Кімната порожня. Жодної моєї іграшки. Залишилось тільки ліжко, шафа і стіл.
Люди вкрали всі мої речі.
Я оглядаю весь будинок – зникло усе, крім деяких меблів. Зникли навіть речі із шаф. І ніде нема цих жахливих дітей, які ховаються у темряві.
Нарешті вони пішли. Байдуже, що вони усе вкрали. Нарешті я вільний і будинок повністю мій.
Я негайно біжу у підвал. Тут у мене є своя схованка. Тримаю у ній декілька ковдр і іграшки. Ковдрами закриваю усі вікна, щоб вдень світло не проникало всередину.
Запрошую усіх своїх друзів і ми бавимось усю ніч. Не ховаємось більше під землею. Дехто грається іграшками, інші розповідають один одному різні історії. Всі щасливі.
Майже всі йдуть, коли настає день. Ті кому нікуди піти, залишаються. Вікна закриті, світло всередину майже не проникає. Ми можемо спати будь-де. Не обов’язково ховатись в шафах чи під ліжками.
– Вони повертаються! – раптом кричить хтось і я чую звук ключа, який повертається у дверях.
Ми не користуємось ключами і дверима. Більше любимо виходити і заходити через вікна.
Двері відчиняються і в дім входять люди. Я ще ніколи е бачив чогось більш огидного. Страх змушує нас ховатись. Ми розбігаємось хто куди – під ліжка, у шафи, шухляди, підвал.
Люди ходять по дому і обговорюють щось на своїй мові, яку я не розумію. Вони заходять у всі кімнати. Іноді лунає їхній огидний сміх і мені здається, що вони знайшли когось з моїх друзів.
Знайшли і зжерли.
Тоді я не витримую і з криком встрибую з під ліжка. Біжу туди де люди – на кухню. Їх троє. Двоє з довгими чорними гривами і один взагалі без шерсті. Їхні тіла обтягнуті різнобарвними тканинами. Ці створіння довгі і огидні, мов черв’яки. Вони бачать мене і починають ричати на мене. Той що без шерсті хапає ніж. Хоче убити мене.
Мої друзі бачать що роблю я і також вистрибують зі схованок. Люди навіть ричати припиняють від… страху. Вони бояться нас. Я відчуваю це. Страх переповнює їх так само як і нас.
Нас більше і ми кидаємось на них.
Люди лякаються і тікають. Ми не наздоганяємо їх. Хай біжать і не повертаються.
Тепер ми не будемо боятись їх. Тепер це наш дім і ми захищатимемо його від цих людей.
Ми більше не боїмось.
Хай тепер вони бояться…
