Під моїми ногами зараз близько двадцяти поверхів, переді мною – панорамне вікно. Галаслива метушня офісу безсила проти звуконепроникних дверей. Тишина поглинає мене. За вікном розкинулись хмарочоси; місто потопає у безкінечному потоці машин. Задушливий смог від них піднімається в небо і зливається з хмарами.
Я послаблюю удавку краватки. Нічим дихати. Повітря в кабінеті в’язке, немов желе, удушливе, ще більше, ніж ця клята краватка. Автовідповідач розривається від залишених повідомлень. Секретарка безупинну стукає у двері.
«Набридло!» – думаю я, видихаючи пресоване повітря, і кидаю короткий погляд на запилену коробку в кутку кабінету.
Я глибоко вдихаю. Кажуть, це допомагає. Рішення приходить миттєво.
Повільно, йдучи до коробки, знімаю надокучливий піджак, така ж доля чекаю й на краватку.
– До біса! – викрикую я й визволяю свої ноги із в’язниці шкіряних туфель.
Підбігаю до коробки і різко відкриваю її. В середині те, що було мені дуже дорогим колись. Але те, що не пасує успішному чоловіку.
Беручи коробку, я виймаю з неї обожнювану мною чорну куртку. Пам’ятається, коли я був ще підлітком, я не розлучався з нею, наче це була моя найулюбленіша коханка. Я вдихаю запах шкіри й старих парфумів, якими користувалась моя перша дівчина. Вона полюбляла закутуватись в неї і класти голову мені на плече.
Переводжу погляд з курки на те, що лежить на дні коробки. Не можу стримати посмішки, коли бачу свої перші кеди. Тривіальне чорне взуття з білими шнурками. Проводжу рукою по резиновій підошві, оглядаючи їх. Тканина де-не-де вже порвалась. Це й не дивно – минуло стільки часу.
– Як же я за вами скучив! – вигукую, взуваючи їх.
В коробці залишилось ще дещо – плеєр, напханий старою, улюбленою музикою. Дістаю із шухляди навушники, які приберіг для відео-конференцій, й підключаю їх, натискаючи «плей». Через барабанні перетинки в мозок вливається давно забута музика.
Телефон розривається від дзвінків. Автовідповідач приймає нове повідомлення дружини: «Ти там знову зі своєю секретуткою чимось займаєшся? Чому не піднімаєш слухавки? Я запросила друзів в гості. У нас тут скоро почнеться вечірка, а тебе досі нема…».
Уже згадана «секретутка» знову стукає у двері. «До вас прийшов…». Байдуже хто. Їхні слова втопають в музичному потоці. Підхоплюю куртку, ключі від мотоциклу і рвучко відкриваю двері. Не звертаю увагу ні на кого. Просто йду геть, слухаючи музику.
Виходжу на вулицю. Якби сказали індіанці, мій вірний залізний кінь вже чекав свого часу. Повертаю ключ внутрішнього запалювання, гул мотору розриває одноманітні звуки автомобілів, що застряли в заторах.
Газ… Я легко об’їжджаю ряди повільних машин. Все-таки мотоцикл – це крута річ. Я їду, я знаю куди…
Вітер приємно б’є мені в обличчя. Водії сигналять мені. Просто заздрять, що їм доводи стояти в заторах і пливти в коловороті проблем. Я більше не один із них.
Місто несподівано швидко закінчується. Урбанізовані пейзажі розмиваються на швидкості. Нема більше ні перехожих, ні будинків, нічого – тільки кольорові плями по лівий та правий бік.
На горизонті піднімаються гори. Я їду до найближчої з них, витискаючи з свого байку максимум. З моєю метою мене розділяє всього кілька хвилин, а коли я зупиняюсь, то опиняюсь у підніжжя скелі.
Керуючись спогадами починаю підйом. Колись кожен виступ цієї гори був доволі знайомим. Каміння дряпає руки, але я продовжую свій шлях. Пальці зісковзують, через що я ледь не падаю вниз.
- Не можна здаватись, - говорю собі я й знову хапаюсь за злощасний виступ.
На вершині гори знаходиться щось на кшталт плато. З нього відкривається неперевершений вид на місто, але воно зовсім не таке, як через вікно.
Я чую якийсь звук. Це мій мобільний. Нове вхідне повідомлення. Мене охоплює лють і я розбиваю набридливий пристрій об кам’яну скелю. Я вільний!
Я зручно вмощуюсь на зеленій траві, підклавши руку під голову. Виймаю плеєр з кишені. На еквалайзері нерівними стрибками відображаються ритми. Я пливу в потоці музичної ейфорії… Я щасливий…